На жаль, з об’єктивних причин я затримав цей огляд, але ж є тут і позитивний момент: тепер можна вже врахувати думки координаторів Лери Крок і Тетяни Шкурак та вельмишановних колег-суддів Тимура Литовченка й Костянтина Матвієнка.

Коли цей конкурс тільки замислювався, моєю таємною мрією було відкриття за його допомогою геніального українського новеліста, нового Коцюбинського, що досі ховався десь за лаштунками. Саме тому, хоч не був зобов’язаний до того статутом конкурсу і вільного часу маю не так багато, як хотілося б, я попросив на ознайомлення всі 107 текстів, що їх допустили координатори до подальшого проходження конкурсу. Всі оповідання прочитав із початку до кінця, і навіть виділив зеленим граматичні та інші помилки на випадок надрукування у збірнику  – це вже сподіваючись на ще одне диво: що знайдеться спонсор, який на таке розщедриться.

Вже зрозуміло, що й перша моя мрія не здійснилася. Але не буду забігати наперед, тим більше що сльози я вже встиг промокнути. З тих близько 100 творів, що були затримані координаторами, частина не мала необхідних ознак художності або не відповідали тематичним, жанровим та ідеологічним вимогам конкурсу. Бог із ними. Але ж мене зацікавили автори тих творів, які не відповідали встановленому обсягові, й тому були повернуті на доопрацювання. Виявляється, з десятків таких текстів на конкурс повернулися одиниці. Добре, я розумію, що оповідання на 1000 знаків важко розтягнути на потрібний обсяг, але до авторів, що не побажали скоротити свої шедеври, я хотів би спеціально звернутися.

Колеги! Більше так не робіть! Адже необхідність примусово скоротити текст – це дуже корисний тренінг і для волі автора-початківця (а сучукрліт у такому кепському стані, що ми всі тут у ролі початківців), і для його творчого удосконалення. Якщо будете продовжувати літературну кар’єру, нікуди вам від цих вправ не дітися, і краще вже цим займатися на нашому конкурсі з його тепличною атмосферою, ніж вчитися скорочувати, коли вас до цього змусить редактор видавництва.

На жаль, і до тих 107 текстів потрапили творіння, які конкурс, правду кажучи, не прикрашали. З одного боку, юдофобські або полонофобські (а навіщо?), з другого, графоманські витвори про другу світову війну, вже надруковані російською мовою. До шорт-листа ці тексти, слава Богу, не потрапили. До речі, ніхто не забороняв мені використовувати Інет для експертизи текстів, і в одному випадку мав я сумнів стосовно оригінальності. Авторові було зроблено пропозицію прислати які-небудь інші свої твори, він на неї не відгукнувся, але координатори інтерпретували сумнів на користь автора. Хай так.

Залишилося близько вісімдесяти текстів, які дали вже можливість зробити певні висновки. І почнемо з патріотичного, що його вже встигла до мене сформулювати Тетяна Шкурак: «у нашій країні є дуже багато творчих людей з чудовим потенціалом». Додам: і частина з них, літературно обдаровані, взяли участь у нашому конкурсі. Загальний літературний рівень, попри всі зауваження суддів та координаторів, слід визнати доволі високим, я би навіть сказав, несподівано високим.

Що ж до втілення запропонованої теми, «Життя і мрія», то вималювалася певна спільна модель жіночого (за статтю персонажа, не автора) її сюжетного втілення. Дівчина живе з хлопцем на найманій квартирі, але вони неодружені, їй чогось смутно не вистачає – чи то шлюбу, чи то справжнього кохання, чи то нового коханця, чи то духовності стосунків. В усякому разі життєво і сучасно.

Але такої ж чоловічої спільної моделі немає, бо автори-чоловіки (і/або їхні персонажі) запеклі індивідуалісти, а їх мрії дуже часто набувають епатажного,  руйнівного характеру. Що ж до кохання, то в першій моделі описується стан після рандеву, в чоловічій – до нього і в очікуванні. Що ж, це теж відповідає реаліям нашого життя…

А тепер пройдуся по тих творах, що трохи не дотягнули, або просто не поталанило їм, щоб потрапили до тридцятки. Піду за номерами в списку, а не за якимсь критерієм. Це, насамперед, «Цукерня» Тетяни Лункової. Справді, є справжній саспенс, провінцію показано цікаво, фантасмагорично.  Далі – «Прощальний лист» Павла Щепана – страшилка, що демонструє непогані белетристичні потенції дуже молодого, 19-річного автора. І «Автостопні записки» Катерини Волошиної приваблюють фіксацією живих куснів сучасного життя молоді, ось тільки катастрофічно не відповідають темі й жанру, заявленим на конкурсі. «Сироватка правди» (назва не дуже точна) Вікторії Чирви – зразок начебто побутової фантастики, але ж банальний фінал переводить це колоритне оповідання на рівень фейлетону з районного життя. Відзначу й ліричну сповідь Ярослава Цимбала «Газета на асфальті, або Вершкові сльози», яку трохи псують внутрішньосюжетні банальності. Своєрідний життєвий матеріал відбито в оповіданні «Веселі півні» Василя Калити, хоч виклад дещо примітивний. «Пропаща душа» Петра Залеського – добротне дитяче гумористичне оповідання. Новелу зі студентського життя «Гра нашого кохання» Ольга Багрянцева написала достатньо професійно, але психологічно сюжет не обґрунтований. Мені сподобалося своїм своєрідним сюжетом оповідання Мар’яни Барабаш «З парасолею і в чорних окулярах», яке мало, напевне, увійти до тридцятки. Звертає на себе увагу цікавинкою в сюжеті «Мелодія, що прилинула нізвідки» Лесі Ліберди.

Що ж до текстів, що увійшли до тридцятки (шорт-листа), а до заповітної десятки не пробилися, то їх аналіз я хотів би почати з оповідання Володимира Фатаєва «Апельсиновий блюз». Воно демонструє певні можливості автора, що має свій стиль, своєрідний, доволі цинічний погляд на речі, відзначу й спробу автора-чоловіка передати жіночу психологію. Що ж до «Заходу зеленого сонця» Олексія Ганзенка, то це типова «сльозодавилка», її рідні сестри вже набридлі в «Інеті». І що там не кажи, мені, синові остарбайтерів, просто ріже око оте солодке зображення «німця». Жаль мені, що не пробився далі моторошний і навіть філософський «Червоно-жовтий» Сергія Пагути, і хочеться думати, що в цього студента великий потенціал. Недооцінили, як мені здається, судді й добротне фентезі з дуже своєрідним сюжетом «Спіймати ангела», надіслане Зінаїдою Луценко. А ось гумористичний спомин про те, як дві старші пані відпочивали в Ялті («Життя та мрія» Ірини Бондаренко) за всієї своєї щирості, мені здається, справедливо залишився в шорт-листі.

А що я думаю про твори, що потрапили до десятки, та про ті, яки вважаю фаворитами, це я хочу залишити до церемонії нагородження, щоб, як кажуть, зберегти інтригу. Єдине, що дозволю собі висловитися з приводу оповідання «Мрія vs життя», написаного Мариною Ткаченко. І через те, що дискусію про цей текст вже фактично розпочато, і через важливий, як мені здається, навіть принциповий аспект. Дуже гарне оповідання, з особливим внутрішнім гумором – і чи псують його остаточно жахливі орфографічні похибки, а також те, що авторка – російськомовна або не дуже добре знає українську літературну мову, бо справді не розрізняє значень слів «дзеркало» і «люстерко»? Як на мою думку, проблема має два боки. З одного, якщо усунути ляпи й надрукувати, текст стане явищем української літератури й жодного збірника не осоромить. З другого боку, коли вже писати українською (та навіть перекладати з іншої мови), треба мати повагу до потенційних читачів. Найкраще не лише «перевірялкою» пройтись, але й дати вичитати товаришеві, що надійно знає мову. Ясно, що ця порада годиться для разового україномовного виступу, а щоб більш-менше активно працювати в українській літератури, треба вже самій мову вивчити ґрунтовно. Але вже тут кожний робить свій вибір.

Отже, до зустрічі на нагородженні! Творчих успіхів усім!