На жаль, з об’єктивних причин я затримав цей огляд, але ж є тут і позитивний момент: тепер можна вже врахувати думки координаторів
Лери Крок і Тетяни Шкурак та вельмишановних колег-суддів Тимура Литовченка й
Костянтина Матвієнка.
Коли цей конкурс тільки замислювався, моєю таємною
мрією було відкриття за його допомогою геніального українського новеліста,
нового Коцюбинського, що досі ховався десь за лаштунками. Саме тому, хоч не був
зобов’язаний до того статутом конкурсу і вільного часу маю не так багато, як
хотілося б, я попросив на ознайомлення всі 107 текстів, що їх допустили координатори
до подальшого проходження конкурсу. Всі оповідання прочитав із початку до
кінця, і навіть виділив зеленим граматичні та інші помилки на випадок
надрукування у збірнику – це вже
сподіваючись на ще одне диво: що знайдеться спонсор, який на таке розщедриться.
Вже зрозуміло, що й перша моя мрія не здійснилася.
Але не буду забігати наперед, тим більше що сльози я вже встиг промокнути. З
тих близько 100 творів, що були затримані координаторами, частина не мала
необхідних ознак художності або не відповідали тематичним, жанровим та
ідеологічним вимогам конкурсу. Бог із ними. Але ж мене зацікавили автори тих
творів, які не відповідали встановленому обсягові, й тому були повернуті на
доопрацювання. Виявляється, з десятків таких текстів на конкурс повернулися
одиниці. Добре, я розумію, що оповідання на 1000 знаків важко розтягнути на потрібний
обсяг, але до авторів, що не побажали скоротити свої шедеври, я хотів би
спеціально звернутися.
Колеги! Більше так не робіть! Адже необхідність
примусово скоротити текст – це дуже корисний тренінг і для волі
автора-початківця (а сучукрліт у такому кепському стані, що ми всі тут у ролі початківців),
і для його творчого удосконалення. Якщо будете продовжувати літературну
кар’єру, нікуди вам від цих вправ не дітися, і краще вже цим займатися на
нашому конкурсі з його тепличною атмосферою, ніж вчитися скорочувати, коли вас
до цього змусить редактор видавництва.
На жаль, і до тих 107 текстів потрапили творіння,
які конкурс, правду кажучи, не прикрашали. З одного боку, юдофобські або
полонофобські (а навіщо?), з другого, графоманські витвори про другу світову
війну, вже надруковані російською мовою. До шорт-листа ці тексти, слава Богу,
не потрапили. До речі, ніхто не забороняв мені використовувати Інет для
експертизи текстів, і в одному випадку мав я сумнів стосовно оригінальності.
Авторові було зроблено пропозицію прислати які-небудь інші свої твори, він на
неї не відгукнувся, але координатори інтерпретували сумнів на користь автора.
Хай так.
Залишилося близько вісімдесяти текстів, які дали
вже можливість зробити певні висновки. І почнемо з патріотичного, що його вже
встигла до мене сформулювати Тетяна Шкурак: «у нашій країні є дуже багато творчих людей
з чудовим потенціалом». Додам: і частина з них, літературно
обдаровані, взяли участь у нашому конкурсі. Загальний літературний рівень,
попри всі зауваження суддів та координаторів, слід визнати доволі високим, я би
навіть сказав, несподівано високим.
Що ж до втілення запропонованої теми, «Життя і
мрія», то вималювалася певна спільна модель жіночого (за статтю персонажа, не
автора) її сюжетного втілення. Дівчина живе з хлопцем на найманій квартирі, але
вони неодружені, їй чогось смутно не вистачає – чи то шлюбу, чи то справжнього
кохання, чи то нового коханця, чи то духовності стосунків. В усякому разі
життєво і сучасно.
Але такої ж чоловічої спільної моделі немає, бо
автори-чоловіки (і/або їхні персонажі) запеклі індивідуалісти, а їх мрії дуже
часто набувають епатажного, руйнівного
характеру. Що ж до кохання, то в першій моделі описується стан після рандеву, в
чоловічій – до нього і в очікуванні. Що ж, це теж відповідає реаліям нашого
життя…
А тепер пройдуся по тих творах, що трохи не
дотягнули, або просто не поталанило їм, щоб потрапили до тридцятки. Піду за
номерами в списку, а не за якимсь критерієм. Це, насамперед, «Цукерня» Тетяни
Лункової. Справді, є справжній саспенс, провінцію показано цікаво, фантасмагорично. Далі – «Прощальний лист» Павла Щепана –
страшилка, що демонструє непогані белетристичні потенції дуже молодого,
19-річного автора. І «Автостопні записки» Катерини Волошиної приваблюють
фіксацією живих куснів сучасного життя молоді, ось тільки катастрофічно не
відповідають темі й жанру, заявленим на конкурсі. «Сироватка правди» (назва не дуже точна)
Вікторії Чирви – зразок начебто побутової фантастики, але ж банальний фінал
переводить це колоритне оповідання на рівень фейлетону з районного життя. Відзначу
й ліричну сповідь Ярослава Цимбала «Газета на асфальті, або Вершкові сльози»,
яку трохи псують внутрішньосюжетні банальності. Своєрідний життєвий матеріал
відбито в оповіданні «Веселі півні» Василя Калити, хоч виклад дещо примітивний.
«Пропаща душа» Петра Залеського – добротне дитяче гумористичне оповідання.
Новелу зі студентського життя «Гра нашого кохання» Ольга Багрянцева написала
достатньо професійно, але психологічно сюжет не обґрунтований. Мені сподобалося
своїм своєрідним сюжетом оповідання Мар’яни Барабаш «З парасолею і в чорних
окулярах», яке мало, напевне, увійти
до тридцятки. Звертає на себе увагу цікавинкою в сюжеті «Мелодія, що прилинула
нізвідки» Лесі Ліберди.
Що ж до текстів, що увійшли до тридцятки
(шорт-листа), а до заповітної десятки не пробилися, то їх аналіз я хотів би
почати з оповідання Володимира Фатаєва «Апельсиновий блюз». Воно демонструє
певні можливості автора, що має свій стиль, своєрідний, доволі цинічний погляд
на речі, відзначу й спробу автора-чоловіка передати жіночу психологію. Що ж до
«Заходу зеленого сонця» Олексія Ганзенка, то це типова «сльозодавилка», її
рідні сестри вже набридлі в «Інеті». І що там не кажи, мені, синові
остарбайтерів, просто ріже око оте солодке зображення «німця». Жаль мені, що не
пробився далі моторошний і навіть філософський «Червоно-жовтий» Сергія Пагути,
і хочеться думати, що в цього студента великий потенціал. Недооцінили, як мені
здається, судді й добротне фентезі з дуже своєрідним сюжетом «Спіймати ангела»,
надіслане Зінаїдою Луценко. А ось гумористичний спомин про те, як дві старші
пані відпочивали в Ялті («Життя та мрія» Ірини Бондаренко) за всієї своєї
щирості, мені здається, справедливо залишився в шорт-листі.
А що я думаю про твори, що потрапили до десятки,
та про ті, яки вважаю фаворитами, це я хочу залишити до церемонії нагородження,
щоб, як кажуть, зберегти інтригу. Єдине, що дозволю собі висловитися з приводу
оповідання «Мрія vs життя», написаного Мариною Ткаченко. І через те, що дискусію про цей текст вже
фактично розпочато, і через важливий, як мені здається, навіть принциповий
аспект. Дуже гарне оповідання, з особливим внутрішнім гумором – і чи псують
його остаточно жахливі орфографічні похибки, а також те, що авторка –
російськомовна або не дуже добре знає українську літературну мову, бо справді
не розрізняє значень слів «дзеркало» і «люстерко»? Як на мою думку, проблема
має два боки. З одного, якщо усунути ляпи й надрукувати, текст стане явищем
української літератури й жодного збірника не осоромить. З другого боку, коли
вже писати українською (та навіть перекладати з іншої мови), треба мати повагу
до потенційних читачів. Найкраще не лише «перевірялкою» пройтись, але й дати вичитати
товаришеві, що надійно знає мову. Ясно, що ця порада годиться для разового
україномовного виступу, а щоб більш-менше активно працювати в українській
літератури, треба вже самій мову вивчити ґрунтовно. Але вже тут кожний робить
свій вибір.
Отже, до зустрічі на нагородженні! Творчих успіхів
усім!
Відгук від О. Ганзенка
Дякую автору матеріалу, що з-поміж інших звернув увагу і на мій твір:
Що ж до «Заходу зеленого сонця» Олексія Ганзенка, то це типова «сльозодавилка», її рідні сестри вже набридлі в «Інеті». І що там не кажи, мені, синові остарбайтерів, просто ріже око оте солодке зображення «німця».
Не впевнений, що правильно зрозумів значення терміну "сльозодавилка", втім, на те він і рецензент, щоб вказувати на слабини твору. Вважатимемо "сльозодавіння" суттєвим ганджем. А от пасаж про "солодке зображення німця" нічого крім суму в мене не викликає. Цікаво, що в іншому місці шановний автор дякує Богу, що до короткого списку не потрапили твори юдофобсокого напрямку. Цілком і повністю його в цій подяці підтримую, але тим більш дивно і сумно знаходити в рядках шановного автора "німецькофобські" настрої. Виходить, юдофобія - погано, а німцефобія - добре? На превеликий жаль, схоже, що шановний автор залишається глибоко і безнадійно зануреним у застарілі радянські кліше. Він досі вірить, що після голодомору 33-го та репресій 37-38 років "увесь радянський народ, плечем до плеча став на захист соціалістичної..." Ну, і так далі. Мушу його розчарувати - так не було. Мій батько був фронтовиком, моя мама не стала остайбайтером лише тому, що вискочила на ходу з поїзда. Ніколи не чув я в їх спогадах якоїсь особливої ненависті до німців, надто - до простих солдат вермахту. Тим більше дивно зустрічати такі насторї в літературних матеріалах ХХІ століття.
Бажаю успіхів.
від Станіслава Росовецького
Вельмишановний пане Ганзенко!
Авторові матеріалу відомо, що таке авторське самолюбство. Але це конкурс, і хоч опубліковано було лише найвищу оцінку, яку Ваше оповідання отримало в Тимура Литовченка, інші судді поставилися до Вашого твору не так прихильно: три дуже низькі оцінки. Вам доведеться погодитися, що якісь підстави для цього були.
Я, мабуть, неправий, що в коротенькому, на два рядки сказав лише про недоліки Вашого твору, справді, непогано написаного. Але ж треба було пояснити, чому він не пішов далі «шорт-листа». Коротко кажучи, Ви підставилися, обираючи жанр для конкурсного твору.
«Сльозодавилка», це російський термін. Так говорять про твір, що знаходить шлях до серця читача найкоротшим шляхом, а для цього вичавлює з нього сльозу, зображаючи нещасну, покинуту немічну стару або долю дитини-сирітки. В новішій російській літературі початок цій традиції поклала Тетяна Толстая. В Інеті такі твори справді вже набридли. На цьому конкурсі одне оповідання, яке використало цей шаблон, пробилося до фіналу, але тільки через дуже своєрідну сюжетну «ізюминку».
А коли я не проспівав гімн Вашому оповіданню, то хіба це привід, щоб не знаючи про мене нічого, звинувачувати в найтяжчих гріхах, зокрема в «німецькофобії»? Що ж до солодкого зображення німецького солдата, то стою на своєму. Невже ви й справді переконані, що німецькі фашисти (а також румунські, італійські, угорські) під час другої світової війни прийшли сюди, щоб пригощати сільських дітей солодощами та переводити старих через Хрещатик?
З побажанням успіхів,
С. Росовецький
Кіно й німці...
Шановний пане Станіславе! Зверніть будь ласка увагу: у своєму відгуку я жодним словом не ставив під сумнів результати конкурсу. Врешті-решт література, це не спорт і вага золотих медалей тут зовсім інша (і в іншому). Даруйте, але я все про німця - саме в цьому наші з Вами розбіжності. Ви стоїте на своєму, а я на своєму. Ви - за узагальнення, я - за конкретику, "мій" німець отакий і я захищатиму його до останнього словесного патрона. Що не заважає мені поза тим побажати вам якнайширших успіхів.
Кіно й німці...
Дякую, пане Станіславе. Власне, я ж з оцінками (зокрема й Вашою) не сперечався і про сльозодавіння лише дотично згадав. А от про німця - не дотично. Переконаний, що будь які узагальнення, як речі надзвичайно небезпечні, ніякого стосунку до мого оповідання не мають. Он кращий друг фізкультурників узагальнив, та й виселив був кримських татар із їхньої землі. Не уподібнюймося... Ще дужче переконаний - немає народів "поганих" і народів "хороших", будь яке інше твердження - расизм і ксенофобія. Тож давайте погодимось, що з-поміж "гітлерівських полчищ" таки міг бути, нехай один-єдиний, незлобивий та сентиментальний німець... А перемога чи не перемога в літ. конкурсі... я вас прошу... Врешті решт, це ж не спорт...
Незміренних успіхів!
присоединяйтесь!
Доброго дня, Владислав!
рада видеть Вас здесь.
присоединяйтесь к нам на награждении 12 ноября. Мы будем очень рады Вас видеть. К тому же - на Медвине Вы сможете посетить массу мероприятий. :)
с теплом, -
Лера
присутнім на Медвіні буду
присутнім на Медвіні буду 100%. тогоріч там добряче затарився, і цей рік не хочу робити виключенням.
а от 12го чи не 12го поки що не знаю. але матиму на увазі, теж радий був би побачити переможців.
дуже сподобався відгук. таких
дуже сподобався відгук. таких би побільше.
сухо, по суті, чесно, без зайвих загравань з авторами.
В. Молодід
Написати новий коментар